Марина: «Коли я зрозумію, що часу залишилося зовсім мало, я хочу влаштувати вечірку. Зібрати людей, які мені дорогі. Зробити це не про смерть, а про життя.»
Я опинилася в Нідерландах наприкінці березня — на початку квітня 2022 року.
До цього був поїзд, кордон з Угорщиною, центр для біженців і повна відсутність плану. Ми просто заскочили в поїзд і поїхали — я і двоє дітей.
В Угорщині стало зрозуміло, що довго ми там не затримаємося. Я почала шукати роботу по всій Європі — буквально будь-яку. І раптом почали надходити відгуки з Нідерландів. Я тоді знала про цю країну майже нічого.
Паралельно сталося ще одне диво: моя однокласниця написала, що у знайомих в Роттердамі є кімната, де можна пожити. І ми поїхали. У травні я вже вийшла на роботу, а до кінця червня нам допомогли знайти квартиру. Підфарбували стіни, щось підлатали — і ми переїхали. Я досі дивуюся, як це все склалося.
На той момент я вже багато років була самотньою мамою.
Ще в 2017 році, незабаром після народження молодшого сина, я вийшла з шлюбу з аб'юзивним чоловіком. Потім були нескінченні суди — у Швеції, в Україні, пізніше в Нідерландах. Все це тягнулося роками. Я жила в режимі «триматися» так довго, що це стало нормою.
Навесні 2023 року я почала почуватися погано.
Це не було чимось конкретним. Я різко набрала вагу, хоча нічого не змінювала в режимі життя. Могла спати скільки завгодно — і все одно провалювалася в сон.
Просто постійна, всепоглинаюча втома. Ніби всередині весь час хтось натискав кнопку «вимк». Моє тіло поводилося так, ніби я більше не керую ним.
Я ходила до лікарів і повторювала одне й те саме:
«Я не розумію, що зі мною відбувається».
І щоразу чула у відповідь:
— У вас стрес.
— Ви біженка.
— У вас двоє дітей.
— Переїзд, війна, дві роботи — це нормально.
А у мене дійсно було дві роботи. Я працювала в українській компанії, в голландській, брала проекти віддалено. Потрібно було платити за життя. Все це звучало логічно. Я теж вірила, що це просто стрес. Його дійсно було занадто багато.
А потім, в серпні, почалися болі.
Сильні, нестерпні, ріжучі болі в боці. Такі, що ти не можеш їх ігнорувати. Я знову пішла до лікаря. Мене відправили на аналізи крові, потім — на КТ. Спочатку думали про печінку, перевіряли гепатит.
А потім сказали: метастази в печінці.
І вже після цього — рак грудей.
Так він і «вийшов». Не через груди, а через печінку.
У жовтні 2023 року мені поставили діагноз: четверта стадія. Агресивна форма. Трипл-позитивний рак.
Мені сказали, що у мене є приблизно півроку. Що стан важкий, і нічого гарантувати не можна. «Готуйте документи на дітей».
Перше, що я відчула, — тваринний страх. Абсолютний.
Я провалилася в чорну діру. У таку, де ти нічого не чуєш, не бачиш і не розумієш, як з цим жити. Або взагалі — чи жити.
Мій найбільший страх був і залишається один — мої діти.
Я ненавиділа своє тіло.
Справжньою, чорною ненавистю. Воно мене підвело. Я завжди була людиною з досить здоровим способом життя — наскільки це взагалі можливо. І раптом — ось так. Я не могла до себе торкатися. Мені було огидно. Я хотіла вирізати з себе все «погане», покарати його.
Почалося лікування. Дуже жорстке. Хімію робили не раз на три тижні, а щотижня. Відразу підключили таргетну терапію. Я перетворилася на робота. Просто механічно ходила до лікарні і робила те, що казали.
Всередині був дивний стан: повна відсутність опори і одночасно — холодний, сталевий фокус. Не істерика. Не сльози. Холоднокровність. Я розуміла: якщо я зараз розвалюся, я вже не зберуся. Мені потрібно спочатку вистояти, а відчувати — потім.
Але без допомоги я б не впоралася.
Мене буквально витягла онкологічний психолог з клініки. Я була паліативною пацієнткою — не вмираючою прямо зараз, але потенційно. Ми зустрічалися щотижня. Іноді я могла говорити. Іноді просто мовчки сиділа. Вона допомогла мені не потонути.
І ще вона допомогла мені з найстрашнішим — розмовою з дітьми.
Вона пояснила: дітям не можна говорити абстрактно. Потрібно показувати конкретно.
«Ось тут у мами хвороба. Вона називається рак. Ось тут — у грудях. Зараз він ще оселився в печінці. Ось що зі мною буде відбуватися. Я можу бути слабкою. Я можу втратити волосся. Я можу не вставати з ліжка».
Ми малювали картинки. Показували на тілі. Робили все, щоб їхня фантазія не домальовувала жахи.
Перші місяці були пеклом.
Діти бачили маму, яка не встає з ліжка. Яку вночі забирає "швидка". Яка плаче. Яка втрачає волосся — а волосся я любила особливо. Коли воно почало випадати, я вперше по-справжньому розридалася.
Я фізично і емоційно була відсутня в їхньому житті. І вони провалилися кожен у свою чорну діру.
Син тримався. А дочка — ні. Вона не могла спати, гризла нігті до крові, у неї почалися панічні атаки.
Нам знову допомогла система. Школа, психологи, соціальні працівники. Моїй дочці знайшли фахівця, який працював у зв'язці з моїм психологом. Повільно, крок за кроком, ми почали вирівнюватися.
Приблизно через півроку лікування почало діяти.
Онкомаркери почали знижуватися — спочатку помітно, потім все швидше. З дуже високих значень вони дійшли до однозначних цифр. Метастази перестали рости. Лікарі говорили, що це рідкісний випадок. Слово «виняток» звучало обережно.
Хімію скасували, залишили підтримуючу терапію.
У мене почало відростати волосся. Повільно, нерівно. Я знову почала вставати з ліжка. З'являлися сили. Я могла виходити з дому, щось планувати, бути з дітьми.
Ми поїхали з дітьми до моря.
Для мене це було важливим моментом — я зрозуміла, що можу кудись поїхати і фізично це витримати. Що життя не зупинилося повністю.
Я розуміла статистику і ризики.
Я знала, що діагноз нікуди не подівся. Але неможливо весь час жити з відчуттям кінця. У якийсь момент психіка просто перестає це витримувати, і ти починаєш жити в тому дні, який є.
Я почала повертатися до життя поступово.
Спочатку найпростіші речі. Перукар. Потім татуювання — для себе, у українського майстра (одне з них дуже символічне для мене: птах Фенікс на спині). Прогулянки з дітьми. Я перестала відкладати життя «на потім», бо зрозуміла: цього «потім» може не бути.
Восени 2023 року я усвідомила, що хочу стосунків.
Не в форматі «якщо я виживу». А зараз. Тому що зараз я жива.
Я повернулася до роботи настільки, наскільки могла. І переглянула пріоритети. Дуже чітко.
Перше — діти.
Не з позиції жертви. А з розуміння, що для мене зараз головне. Я хочу дати їм відчуття, що з ними все гаразд. Що вони кохані не за щось, а просто так.
Друге — я сама.
Мій стан. Моє тіло. Моє право бути живою не тільки як мама, але і як людина. Я зрозуміла, що якщо я зникаю повністю, якщо я весь час тільки «тримаюся» і «функціоную», то у мене просто не залишається ресурсів. Ні на дітей, ні на життя.
І тільки третє — робота. Не як сенс, а як засіб. Щоб платити рахунки, щоб була стабільність, щоб життя не розвалювалося остаточно. Але вже не ціною себе.
Повертаючись до дітей: я хочу, щоб вони не боялися життя.
Навіть якщо воно складне. Війна, переїзди, відсутність батька, хвора мама — це вже частина їхнього досвіду. Але це не повинно визначати все їхнє життя.
Я кажу дітям: якщо мене не стане, я все одно буду поруч.
Я пояснюю це дуже просто. Я кажу: можливо, я буду зірочкою. Або кішечкою. Або пташкою. Чимось маленьким, але теплим і знайомим.
Я кажу їм, що вони можуть розмовляти зі мною. Що можуть розповідати, як пройшов день, що у них болить або радує. Що я все одно почую. Не так, як зараз — але по-іншому.
Я не кажу це для того, щоб їх заспокоїти або зробити вигляд, що нічого страшного не відбувається. Я кажу це тому, що сама в це вірю. Для мене важливо, щоб вони знали: зв'язок не обривається просто так.
Іноді ми придумуємо це разом.
«Мамо, а якщо ти будеш кішечкою?»
«Добре, тоді я буду приходити і лягати поруч».
«А якщо зірочкою?»
«Тоді я буду світити тобі, коли буде страшно».
Це не гра і не фантазія «для дітей».
Це наш спосіб говорити про найскладніше так, щоб не руйнуватися від страху. Так, щоб у цьому залишалася любов.
Нещодавно у нас був вечір, коли ми лежали втрьох і плакали.
Діти сказали: «Мамо, ми боїмося. Ти можеш померти».
Ми не намагалися робити вигляд, що все добре.
Ми просто були разом і говорили про це. І від цього страху стало менше — тому що він перестав бути чимось, про що не можна говорити.
Я готуюся. Я пишу листи. Хочу записати відео — на різні етапи їхнього життя. Я розумію, що можу не дожити до їхньої дорослості.
Це важко. Але це не означає, що мене не буде поруч взагалі.
Я також думала про те, як це може закінчитися.
І якщо в якийсь момент я зрозумію, що часу залишилося зовсім мало, я хочу влаштувати вечірку. Зібрати людей, які мені дорогі. Зробити це не про смерть, а про життя. Це важливо для мене.
Віднедавна я знов живу в невизначеності.
З'явилися головні болі, проблеми з орієнтацією, падіння, шалена втома, іноді я забуваю слова.
Метастази повернулися. Цього разу — в мозок.
І при цьому всередині — спокій. Без злості. Без ненависті до тіла. Просто розуміння: я знову в цій точці.
Знову є варіанти, прогнози, статистика. Рак — це завжди непередбачувано.
Але саме зараз я відчуваю, що живу усвідомлено.
У мене є любов.
Є чесність з дітьми.
Є прийняття свого тіла.
Я не знаю, скільки у мене часу.
Але я знаю, навіщо я тут.
І поки я тут — я живу. Тут. Зараз.