Ольга: «Війна зруйнувала дуже багато, але змусила мене чесно подивитися на своє життя. І дозволила мені, нарешті, рухатися в той бік, який я давно відчувала, але боялась обрати.»

Зараз у моєму житті відбуваються зміни. Вони не схожі на різкий драматичний поворот. Це не історія про «я прокинулася іншою людиною». Це повільний, іноді майже непомітний внутрішній процес. Але саме це для мене — найцінніше.

Я все частіше ловлю себе на думці, що якби кілька років тому мені сказали, де я буду зараз, я б не просто не повірила. Скоріше за все, внутрішньо відкинула таку можливість. Тоді моє життя було дуже чітко вибудуване. Я знала, ким я є, за що відповідаю, що повинна робити завтра і через рік.

Все виглядало стабільно й успішно. У мене була кар’єра, досвід, професійна репутація. Я багато працювала, вміла брати на себе відповідальність, ухвалювати рішення, вести за собою людей. Я була тією, кого називають «сильною жінкою». Соло-мама, яка справляється. Людина, на яку можна покластися.

Але якщо бути чесною,

Я звикла пояснювати це втомою, відповідальністю, необхідністю «триматися».

Я часто відкладала питання: «А чого хочу я?». Мабуть, тому що була відповідальність за сина. Фінансова відповідальність. Страх щось різко змінити й втратити стабільність. Мені здавалося, що я не можу дозволити собі ризик.

Як багато хто з нас, я жила в режимі «потім». Потім відпочину. Потім розберуся з собою. Потім буде час.

Війна це «потім» обірвала.

Я прибула в Нідерланди разом із сином. Без звичного кола підтримки, роботи, зрозумілого майбутнього. Добре пам’ятаю той момент на польському кордоні, у березні 2022 року, коли я відкрила нотатки в телефоні й написала одну фразу: «Створювати і розвивати соціально важливі проєкти». Це не був стратегічний план. Це було щось на кшталт рятівної нитки. Те, за що я могла триматися.

Тоді я ще не знала, як саме це буде виглядати. Але мені було важливо мати сенс. Бо коли ти втрачаєш усе знайоме, сенс стає єдиною опорою.

У Нідерландах мій шлях справді почав складатися через проекти. Я називаю їх «проекти мого серця». «Марш матерів»: мирні демонстрації, флешмоби вдячності. Ми говорили вголос про війну, про біль, про втрати. Ми не давали світу забути, що відбувається з Україною. Жіночі голоси звучали всюди. І в цьому було багато сили.

Паралельно з соціальним активізмом я почала створювати психологічні ініціативи: жіночі групи підтримки, онлайн-спільноти, волонтерську психологічну службу для українців у Нідерландах. З цієї роботи згодом народилася програма ментального здоровʼя «Емпатія», в якій я працюю й досі. У певний момент у мене з’явився робочий контракт, я орендувала житло. Формально — це був успіх. Самореалізація. Те, чого багато хто прагне.

Але всередині зі мною відбувалося щось зовсім інше.

Я увійшла в стан, який згодом виявився клінічною депресією. Спочатку я цього не усвідомлювала. Я просто перестала відчувати радість. Потім — інтерес. Потім — сенс. Я прокидалася і виконувала всі свої функції: працювала, дбала про дитину, спілкувалася з людьми. Назовні все виглядало нормально. Але всередині було порожньо. Абсолютно.

Мені було дуже складно прийняти діагноз. Я ж людина, яка говорить про психологічну допомогу, про важливість терапії. Але коли це сталося зі мною — я чинила опір. Я ходила до психіатра, до невролога, перевіряла діагноз у різних спеціалістів, зокрема в нідерландській системі. Всі говорили одне й те саме. Але я ще два місяці не могла зважитися на антидепресанти. Це було про прийняття власної вразливості. Про те, що я не «зламалася», але мені потрібна допомога.

Той рік був дуже темним.

Єдине, що мене тоді тримало, — мій син. Я чітко знала: я мама. І я маю зробити все, щоб він не жив поруч із мамою, яка внутрішньо мертва. Я не могла собі цього дозволити.

В цей період я втратила близьку подругу. Вона померла від онкології.

Я не можу сказати, що добре тоді трималася. Це неймовірно важко — бачити, як людина поступово згасає, і розуміти, що ти нічого не можеш із цим зробити. Я багато часу проводила з нею. Просто була поряд. Сиділа. Слухала. Іноді ми говорили, іноді мовчали.

На жаль, це не новий досвід: мій тато хворіє на рак, і я вже втрачала близьких через цю хворобу. Але він став для мене дуже оголюючим. Ти ніби стикаєшся з темою життя і смерті не теоретично, а зовсім поруч, щодня. І в якийсь момент зникають всі зайві слова, всі пояснення. Залишається тільки присутність.

Ці слова мене тоді дуже сильно вразили. Тому що вони прозвучали від людини, яка точно знала, що таке кінець. І водночас — це не було про страх. Це було про життя.

Її смерть стала для мене ще одним переломним моментом. Не гучним, не демонстративним, а дуже внутрішнім. Я багато після цього думала про те, як ми відкладаємо життя. Як часто ми чекаємо «кращого моменту», дозволу, безпеки.

Цей досвід дуже сильно наклався на все інше, що зі мною відбувалося — війну, еміграцію, депресію. Він не був окремою історією. Він став частиною мого внутрішнього зсуву. Усвідомлення того, що життя — це не щось гарантоване і не щось, що можна відкласти.

Я чітко зрозуміла: якщо ти можеш щось змінити у своєму житті — треба брати і робити. Бо ніхто не знає, як складеться твоє «завтра». Ніхто.

Тому я прийняла рішення почати прийом антидепресантів. Йти в терапію. Не поверхнево, не формально, а глибоко.

Я не можу сказати, що терапія — це просто. Якщо ти йдеш у терапію не за одним маленьким запитом, а щоб пройти шлях, то іноді це буде дуже боляче. Прямо суперболяче. Але з іншого боку — це зцілюючий біль. Який дає усвідомлення, що всі травми, які ти відкриваєш, ти вже в силах пережити. Перепрожити. Тобто ти вже готовий до цього. І далі ти починаєш жити більш свідомо: знаючи про себе ці речі, знаючи, як з тобою можна, а як — не можна. Починаєш робити більш свідомі вибори, будувати своє життя за іншими патернами.

Бували моменти, коли мені здавалося, що я просто цього не витримаю. Хотілося сказати: «Давайте ми не будемо йти далі, розкопувати все це». Але зупинитись вже неможливо. Якщо я вже стала на цей шлях, я мала пройти його.

Й всі ті речі, які потім почали відбуватися зі мною — в терапії, професійному й особистому житті — стали можливими лише тому, що я оновилась. В якийсь момент усвідомила: відтепер я можу все. І це мій вибір. Все, що я можу собі уявити або намріяти, я, в принципі, можу створити. А всі обмеження — в першу чергу, в моїй голові. Мої страхи, мої установки.

Можливо, це звучить трохи магічно, але насправді так воно і є.

Ще одна важлива тема для мене — це втрата самоідентичності. Хоча зараз я схиляюсь до думки, що ми не «втрачаємо» її, а просто в якийсь момент не дуже розуміємо, хто ми.

Я добре пам’ятаю першу зустріч з нашим дорогим хостом (з родини, яка прихистила нас з сином в Нідерландах). Він подивився на мене… Я пам’ятаю, що була дуже дивно вдягнена: у нас просто не було власних речей, ми взяли те, що надали добрі люди. Й мені було головне, аби ці речі більш-менш підійшли по розміру.

І я сказала людині, яка нас зустріла: «Я не знаю, як вдягнутися, бо не знаю, хто я. Не розумію, що обрати».

І він сказав дуже просту, але важливу річ:

Тоді я подумала: як мені практично застосувати ці істини, якщо наразі я не відчуваю їх? Але з часом я зрозуміла, що в цих словах було дуже багато правди.

Просто хтось приходить до цих усвідомлень швидше, хтось — повільніше. Але якщо ми рухаємося в цьому напрямку (або хоча б лежимо, як то кажуть) й шукаємо відповіді — ми до них прийдемо.

Для мене дуже важливим моментом стало те, що я почала робити маленькі кроки. Від етапу роздумів (хто я? що мені підходить?) перейшла до дій: щось пробувати, дізнаватися, що мені цікаво, що мене зачіпає. Як у дитинстві — коли ти ходиш на різні гуртки. Мені здається, дуже важливо залишатися відкритою. Навіть коли ти в розпачі, розгублена — бути відкритою до того, щоб щось тебе проявило, зачепило.

На тлі внутрішніх змін, паралельно з виходом із депресії, в моєму житті з’явився шанс на стосунки. 

«Як я можу заходити в стосунки, коли в мене ще клінічна депресія і мені ще не зняли діагноз?»

Це не був страх близькості як такої. Я завжди хотіла родину — «людина родини». Але були сильні сумніви: чи взагалі зараз час для близькості, чи я здатна бути в стосунках, чи не зламається все через мій стан?

Я пам’ятаю цей внутрішній страх: що якщо я ще не до кінця «відновлена», якщо я не така сильна, як раніше, то чи зможе хтось це витримати? Чи зможу я сама?

І водночас було бажання довіритися. Не закриватися повністю. Не тікати тільки тому, що страшно. Це не було рішенням голови — це було дуже обережне, повільне «спробувати».

Ключовою стала розмова з подругою. Саме вона сказала фразу, яка багато чого перевернула:

«Людина не може бути готова або не готова до стосунків». Не існує «ідеальної точки входу».

Я не заходила в ці стосунки з ілюзіями. Я чесно розуміла, в якому я стані. І мені було важливо не грати роль «окей», якщо мені не окей. Для мене це було про чесність — перед собою і перед іншою людиною.

Цей досвід став для мене важливим ще й тому, що я побачила: навіть у стані крихкості я можу бути в контакті. Я можу будувати зв’язок не з позиції сили, а з позиції живої людини, якій іноді складно.

Зараз я точно знаю: терапія і медикаменти важливі. Але людині потрібна людина. Присутність. Хтось, хто просто поруч.

Мій коханий якось сказав фразу, яка мене дуже вразила, про «вікна можливостей». І я це дуже чітко візуалізувала для себе: ніби перед нами купа вікон, дверей, можливостей, але часом ми настільки зациклені у страхах або обмеженнях, що просто не бачимо цих вікон. Вони відкриті, але ми не здатні наважитися їх відкрити.

В якийсь момент всі ті процеси, які зі мною відбувалися — терапія, внутрішні зміни, новий досвід — почали складатися в щось більше, ніж просто «пережити складний період».

Я почала помічати, що мені справді цікаво те, що зі мною відбувається. Цікаво розуміти, як це працює. Чому я відчуваю саме так. Як формуються ці стани. Як змінюється мислення. Як людина проходить через травматичний досвід і що їй допомагає.

Це вже не було тільки про мене. Я почала дивитися ширше.

Я вже була в середовищі, де працювала з жінками, була дотична до психологічної підтримки. Але в якийсь момент я зрозуміла, що мені недостатньо тільки практичного досвіду або інтуїтивного розуміння.

Мені захотілося глибини. Системності. Розуміння, на що я можу опиратися.

Тоді почало формуватися рішення отримати нову професію.

Я кілька років працювала з людьми — дуже близько, дуже включено. І я не раз чула одне й те саме:
«А ви що, не психолог?»

І кожного разу я ніби всередині зупинялася. Бо я думала: «А справді… чому ні?»
Це було дивне відчуття — ніби хтось ззовні бачить у тобі те, на що ти сама не наважуєшся подивитися.

Мені було важливо інше: я не вигорала від людей. Мене це не виснажувало. Навпаки — наповнювало. Глибокі розмови, контакт, відчуття, що ти можеш бути поруч і це має значення — це давало мені енергію. І в якийсь момент я чесно собі сказала: «Мабуть, це і є про мене».

Але я надто довго вважала, що це вже не мій шлях. Навіть коли проходила повз Червоний корпус Київського національного університету імені Тараса Шевченка, я ловила себе на думці: «Це не для мене, ну куди мені вже».

А потім, напевно через всі ті події, через які я пройшла, щось змінилось. Не те що б з’явилась велика впевненість; швидше навпаки — було дуже багато страху, сумнівів. Та все ж таки промайнула думка: «А чому ні?» Якщо мене це чіпляє, якщо відгукується — чому б не спробувати?

І я прийняла рішення вступати у ВИШ.

Подам документи, підготуюся настільки, наскільки зможу, і подивлюся, що з цього вийде.

І коли я вступила, це було… не можу сказати, що дуже емоційне переживання. Скоріше - внутрішнє відчуття, що я зробила те, що давно хотіла, але не дозволяла собі.

І зараз я розумію, що я абсолютно на своєму місці. Неймовірне відчуття, що це – про мене. І весь мій попередній досвід — не зайвий, а навпаки: він як база, з якої я зараз можу рухатися далі.

Зараз, дивлячись назад, я розумію парадокс: війна зруйнувала дуже багато, але змусила мене чесно подивитися на своє життя. І дозволила мені, нарешті, рухатися в той бік, який я давно відчувала, але боялась обрати.

Я відчуваю величезну вдячність. Перш за все — до себе. За те, що не зупинилась. Що все ж таки наважилася прийняти рішення йти в терапію і пройти цей шлях, навіть коли було дуже страшно і дуже боляче. Вдячна людям, які були поруч зі мною: підтримували, витримували мене в різних станах, просто Були. Без порад, без оцінок, без тиску.

Для мене дуже важливими були люди з нашої нідерландської родини — ті, хто прихистили мене і мого сина. Вони були поруч у момент, коли в мене буквально не було ґрунту під ногами. Коли я не дуже розуміла, хто я, де я, і як мені далі жити.

Їхня присутність була дуже простою і дуже людяною. Без очікувань. Без вимог. Просто прийняття. І ці слова, які я тоді почула — що я є, хто я є, що я себе не втратила — вони залишилися зі мною надовго.

Ця вдячність — не про ідеалізацію минулого і не про те, що я хотіла б знову через це пройти. Це про визнання того, що я змогла. Що мені допомогли. І що з цього складного досвіду виросло щось нове — інше бачення себе і свого життя.